ПОМIРКУЙМО РАЗОМ

Розповідав мені, на жаль, уже покiйний, скульптор Іван Макогон, як вiн уперше зіткнувся з трагедією Бабиного Яру...
ФАШИСТИ, як відомо, відступили з Києва 5 листопада 1943 року вночі, а вдень 6 листопада в'їхали до визволеної столиці керівники Радянської України. В групі діячів культури, яка супроводжувала М.С.Хрущова, перебував і О.Довженко. „Я од сили тримався, щоб не розплакатись, — занотував він тодішні враження у своєму „Щоденнику", — мої руки самі стискалися в кулаки і палкі проклятгя на голову німецьких мерзотників не сходили з моїх уст". Одразу після мітингу, що відбувся біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові, якраз навпроти спаленого фашистами університету, О.Довженко, Ю.Яновський та І.Макогон військовою машиною подалися в Бабин Яр: ця місцина вже набула моторошного значення і звучання. Заїздили вони з боку Шулявки і зупинилися приблизно на перетині вулиць, що носять нині імена Олени Теліги й Олега Ольжича. Висівши з машини, „представники української інтелігенції" рушили в напрямку, де палахкотів і гоготів недавно ще фашистський „крематорій".
— Я, — згадував Іван Васильович, — мав тоді звання старшого лейтенанта, Ю.Яновський був у цивільному. А попереду йшов О.Довженко, також у військовій шинелі. І не тільки тому, що на плечах у нього були полковницькі погони: Олександр Петрович щойно (6 жовтня) закінчив „Битву за нашу Радянську Україну" і збирався знімати документальний фільм про Бабин Яр. І зняв би напевне, коли б його самого не зняли — і з посади художнього керівника Київської кіностудії, і з квартирного обліку в столиці.
Спершу вони місили холодну рідку грязюку, далі вийшли на сухе. Їм здалося, що це пісок: крупнозернистий, сріблястий —він лагідно порипував під чобітьми. Раптом О.Довженко, який прямував попереду, зупинився і гукнув одчайним голосом: — Стійте! Назад!
Всі кинулись назад, ще навіть не розуміючи, в чому річ. — Ви тільки погляньте, що у нас під ногами! — мовив задихаючись О.Довженко, наздогнавши своїх супутників.
Він перший роздивився — те, що їм, на перший погляд, видалося піском, було насправді осколками недопалених кісток, уламками посуду, гребінців, оправою окулярів... Все те повимивала вода з надр моторошних Кирилівських ярів...
Набула поширення версія, що фашисти спалювали трупи замордованих, щоб замести сліди власних злочинів. Та була ще одна причина — більш утилітарна: витоплювали з тлінних решток таке потрібне для Німеччини золото. Наприкінці кожної пекельної „зміни" до „крематорію" прибував у супроводі охорони офіцер. Затуляючись напахченим парфумами носовичком, рятуючись від нестримного смороду, високий гестапівський чин ворушив кочергою гарячий попіл і вигрібав звідти розпечені зливочки золота. Все це акуратно складалося в спеціальну теку, опечатувалося — і того ж дня відправлялося до Берліна, в Райхсбанк. Воюючи на кілька фронтів, зазнаючи все відчутніших поразок, гітлерівська Німеччина конче потребувала все нових і нових засобів, все нових і нових коштів для ведення війни...
З глибоким сумом маю нагадати, що у фашистських виродків знайшлися продовжувачі їхньої чорної справи — мародери з числа місцевих жителів — (зовсім не арійського походження). Уже в повоєнні роки ці недолюдки сласно длубалися в обмішках Бабиного Яру. Вони теж були золотошукачами, але видобували звідти переважно малоцінні побутові предмети. Втім, є поголоска, що й такий непотріб вони спромагалися оприбутковувати з толком й користю (для себе). Знаходились, повторюю, такі серед киян, і Господь їм суддя.
Ми не згадували б про це, якби не постала перед нами нагальна проблема: спорудження Єврейського культурного центру в охоронній зоні Бабиного Яру, гроші на будівництво (мільйони доларів) дає американська допомогова організація „Джойнт", а проект розробили архітектори Iзраїлю. Підстава: німці розстріляли в Бабиному Яру 33—34 тисячі мирних громадян єврейської національності. Все це правда. Але правдою є й те, що в Бабиному Яру лежить понад двісті тисяч громадян — представників багатьох націй, різної політичної орієнтації. Тут поховані жертви нещадної московської „чрезвичайки", Сюди звозили трупи селян, що приповзли до Києва у пошуках хліба і сконали від голоду на київських вулицях 1933 року, їх теж тут закопали. Лежать православні священики, розстріляні тільки за те, що вірували в Бога. Лежать комуністи, залишені чекістами для підривної роботи: вони так і не встигли заподіяти окупантам жодної шкоди, бо їх негайно здав гестапівцям керівник підпільної організації на прізвище Романенко. То був герой 1937 року, партійний функціонер, який зробив фантастичну кар'єру на великому терорі, заслуживши непохитний авторитет борця за „дєло партії, за прапор Леніна-Сталіна". Втім, захоплений успіхами літнього „бліцкріга", товариш Романенко визнав за краще для себе перекинутись на бік ворога, забути про партійні догми, які втовкмачував у голови своїх підлеглих — продався новим хазяям і заодно гамузом продав своїх товаришів по партії. В нагороду Романенко дістав посаду заступника начальника поліції, з'являвся на людях тільки у супроводі німецьких достойників — і несподівано зник без знаку і сліду. Кажуть, його тайкома пристрелили й також завезли у Бабин Яр. А поряд з підпільниками радянськими упокоїлись тут підпільники націоналістичні, зосібна голова Спілки письменників і редактор „Літаврів" Олена Теліга з чоловіком Михайлом. Тут лежать військовополонені Сиренького табору, радянські офіцери, а серед них були, як ми здогадуємось, не тільки євреї, а й росіяни, українці, узбеки, грузини та інші. Лежать цигани, віднесені гітлерівськими расистами до народів неповноцінних, що мали якнайхутчіше зникнути, тобто звільнити землю для істинних представників арійської раси з класичними рисами обличчя й нордичним темпераментом.
Можна довго ще говорити на цю й подібні теми, та хіба комусь не ясно — Бабин Яр—то найбільша (чи одна з найбільших) братська могила України. І — „хай мовчать Америка й Росія". Ми самі зобов'язані дати раду своїм проблемам, самі в усьому розібратися.
Над цією місциною височить велетенський стовп криків, стогонів, прокльонів, автоматних і кулеметних черг, кривавих випарів, сопуху і диму. Так, гітлерівці, здавалось, дійшли межі звиродніння — додумалися до того, щоб спалювати напівзотлілі тіла й утилізувати їх. Але як тоді ста витися до „гуманного" (чи „гуманітарного") задуму спорудити багатопрофільний центр у самій серцевині страждань і смертей? На кістках, як ми пересвідчувалися неодноразово, ніщо не встоїть довго: не витримують, валяться на наших з вами очах могутні імперії, розбудовані, зрештою, на отих самих кістках.
Не знаю, як ви, але я зовсім не вважаю випадковою страшну куренівську катастрофу: цс неодмінно мало статися. Попереджали ж нас мудрі люди, але ми не вгамувалися, не зупинилися у своїй зарозумілій хіті перетворення природи. Вона й помстилася. I коли починають ремствувати, нарікати на телебачення —до чого воно жахливе, погане, жорстоке, — хочу запитати: а яким воно взагалі може бути, якщо наш телецентр, отой славнозвісний „олівець", стоїть в літеральному значенні слова на кістках? Я на власні очі, бачив, як залізними зубами екскаватори вигризали з жовтої глини беззахисні людські останки.
На цьому місці, себто в Бабиному Яру, не випадає радіти чи святкувати, величі смерті не дозволено нікому оскверняти суєтністю, марнотою, грою дріб'язкових амбіцій, змаганням за пільги, блага, долари тощо. Тут не можна радіти — сюди мають приходити, щоб порадитись. Порадитись з душами невинно убієнних. З власною душею, власною пам'яттю, власним сумлінням, з голосом предків, з розумом нащадків. Сюди можна прийти, аби помовчати, поміркувати, поплакати і покаятись, покласти квіти, пом'янути всіх тих, що відійшли, і помолитись за тих, хто ще живий. У народі кажуть: „Смерть — то не тільки горе, то страшне велике море". Це усвідомлюємо ми, українці, втім, це усвідомлюють також євреї — і таких, судячи з відгуків єврейської преси, немало. Це усвідомлюють усі, кому дорогими є мир і спокій в Україні.
Мені довелося прочитати аналітичну довідку, де розглянуто ймовірну реакцію різних верств і організацій українських, а також міжнародного співтовариства. 1 передбачення ці загалом справджуються. До того ж, ймовірне спорудження Єврейського культурного центру в Бабиному Яру викликало гостру дискусію в самій єврейській громаді: проти проекту виступив Інститут юдаїки, своїх сумнівів не приховав і головний рабин Києва та України.
Щороку відвідуючи незалежну і демократичну Росію, я вражаюсь кількості ксенофобських споганів і закликів — мури, стіни будинків, паркани замальовано текстами, що їх дружніми навряд чи назвеш, а переважають поміж них антисемітські написи. Мені аж ніяк не подобаються (та й кому вони можуть сподобатися?) гасла на кшталт „Бей жидов, спасай Россию!", що їх я надивився і в Рязані, і в Тамбові, і в самій Москві. Тому хоча б, що, як мовив наш великий Микола Лукаш: „Я занадто інтернаціоналіст, щоб бити жидів, і занадто українець, щоб спасати Росiю". А ще тому, що за гаслом „Бей жидов!" неминуче виникають ще й інші: „Азеры, вон из России", „Мертвий чеченец — хороший чеченец!", нарешті „Бей хохлов, спасай Россию!"
До таких проявів „братерських почуттів", до такого ступеня озлобленості і ненависті ми ще, слава Богу, не докотилися, і я не хотів би у цьому наслідувати Росію. І поділяю стурбованість авторів згаданої вище аналітичної довідки: „Ідея спорудження Єврейського культурного центру в Бабиному Яру дуже ймовірно буде неприйнятною для досить широкого спектра політичних сил — від правих до лівих, від поміркованих до екстремалів. При цьому зовсім не можна гарантувати, що протести громадськості обмежаться суто мирними заходами".
Я зосібна цього не хочу, ми цього, не хочемо. Тут я вже мовлю як офіційна особа — голова Київської організації НСПУ.
Проти самої ідеї спорудження у Києві Єврейського культурного центру важко щось заперечити, але споруджувати його в Бабиному Яру навряд чи варто. Скажу прямо: не треба цього робити. Не треба тривожити мертвих, не треба розпалювати небезпечні пристрасті. Не треба зайвий раз і ризикувати.
Ось цю просту, безхитрісну думку, за дорученням творчої ради Київської організації НСПУ, я й маю донести до відома громадськості — як єврейської, так і української.

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО
Газета "Лiтературна Україна"
12 грудня 2002 р.