Меморіал "Бабин Яр":
необхідність громадського діалогу

Бабин Яр в Україні і в світі означає значно більше, ніж географічна назва і одна з трагічних адрес масового геноциду часів Другої світової війни. У літописі глобальної єврейської Катастрофи (Шоа) саме ця київська місцевість вважається початком єврейського Голокосту в Європі, місцем перших масових розстрілів євреїв. В історіографії єврейського народу Бабин Яр став загальним ім'ям, алегорією також і для означення інших місць масового знищення євреїв.
У світовій громадській свідомості Бабин Яр є місцем і символом передусім єврейського Голокосту. Проте, на думку віце-президента Всесвітньої ради єврейської культури, президента Ради національних товариств України, президента Єврейської ради України, президента фонду "Пам'ять Бабиного Яру" І.М.Левітаса: "Бабин Яр - це найбільша інтернаціональна могила у світі. Крім поспіль розстріляних за національною ознакою євреїв і циган, тут замордовані і знищені представники багатьох народів: українці, росіяни, поляки, численні військовополонені, серед яких були люди більшості національностей, що складали колишню Червону Армію".
Історія трагедії Бабиного Яру містить чимало "білих плям". Більшість із історичних таємниць Бабиного Яру, напевне, так і залишиться нерозкритою, за браком відомих на сьогоднішній день історичних документів. Зокрема невідомим є точне число загиблих, страчених у природних ярах і штучних траншеях цієї місцевості. У різних історичних джерелах фігурують цифри від 33 771 до 150 тис. осіб, або й більше жертв. Число загиблих тут євреїв, за різними джерелами, також зовсім різне. Називають цифри від 40 до 200 тис.
В одному з ярів були знайдені рештки радянських військовополонених - у більшості офіцерів Червоної Армії, - 25 - 30 тис. осіб. Тут загинули також матроси Дніпровської військової флотилії, активісти Організації Українських Націоналістів (у тому числі видатна українська поетеса і громадська діячка Олена Теліга, члени Української Національної Ради, працівники редакції газети "Українське слово"), професори Київського університету, журналісти, священики, партизани, підпільники м. Києва і області, схоплені під час масових облав заложники, військовополонені з Сирецького концтабору, сім'ї з Куренівського і Дарницького циганських таборів, осілих у Києві у 1930-ті роки, кілька сотень хворих з психіатричної лікарні та інші.
Напевне, некоректними щодо пам'яті загиблих, яких смерть зрівняла понад усіма статистиками, є сучасні дискусії для широкого громадського загалу про те, представників яких національностей загинуло більше у Бабиному Яру: євреїв чи українців, - а отже, жалобним пам'ятником якого народу передусім є ця місцевість.
Напруженість громадської уваги в Україні навколо цих питань виникає тоді, коли порушується певний баланс між можливостями різних етнічних і релігійних (іудейської і християнської) спільнот на свій, умовно кажучи, меморіальний, символічний і смисловий простір у цій знаковій місцевості. Ознаки такого смислового дисбалансу є у встановленні релігійних символів, пам'ятних знаків у Яру і на прилеглих до нього вулицях.
Багато важить у виникненні громадської напруженості і політична акцентуація більшої частини досліджень Голокосту в Україні на фактах українського колабораціонізму з німецькими окупанта ми, на тотальному антисемітизмі українського населення і мінімальній в Україні, у порівнянні з країнами Західної Європи, кількості праведників (рятівників євреїв). Ця ситуація привертає критичну увагу не лише нових дослідників, а й спонукає взятися за перо колишніх в'язнів фашистських концтаборів. "Чи були колаборанти? Так, були. В кожній країні Європи були свої Іуди, але кожен народ мав і своїх святих мучеників, - пише у своїй книзі мемуарів колишній в'язень нацистських таборів Освенціму та Ебензе Степан Петельницький. - Я відкидаю ті розповіді про Голокост, в яких є очевидні намагання очорнити цілі нації як лиходіїв або колаборантів і, в той самий час, зобразити інші народи лише у ролі жертв".
У дослідженнях про Голокост помітна також традиція акцентуації на унікальності єврейського етноциду, Катастрофи (Шоа) - Голокосту в історії людства. При порівнянні Голокосту з геноцидом вірмен у Туреччині 1915 р., з українським Голодомором 1933 р., з численними геноцидами і етноцидами в історії людства спеціалісти з голокостознавства незмінно підкреслюють унікальність єврейської трагедії, коли винищення людей відбувалася саме за етнічною приналежністю.
Характерною для значної частини публікацій про Голокост є й тема колективної відповідальності народів Європи, у тому числі й українського, за геноцид євреїв.
Виступи у січні 2001 р. високих державних достойників біля меморіальних могил у Бабиному Яру стали тим культурним шоком, що спонукали автора цієї статті зануритися в історію Голокосту.
22 січня 2001 р. президент Ізраїлю Моше Кацав під час свого офіційного візиту в Україну, перебуваючи в Києві, відвідав Бабин Яр. У короткому виступі на мітингу біля пам'ятника "Мєнора" голова ізраїльської держави відзначив, що Київ - це те місце, де єврейські погроми розпочалися ще за часів Київської Русі, а у трагедії Голокосту є вина й цих народів, представники яких вітали убивць. "І що тепер думають ті народи, представники яких брали участь у знищенні євреїв?" - звернувся пан президент до учасників мітингу з риторичним запитанням. Інтерпретація паном президентом Бабиного Яру як виключно єврейського меморіалу, без жодного слова співчуття і солідарності до десятків тисяч загиблих жертв інших народів, натомість апеляція до комплексу вини в цих народів, - виразно відрізняється від усього досвіду жалобних виступів, що склалася у європейській традиції другої половини ХХ ст.
У ході жалобного мітингу відбулося відкриття меморіальних жалобних каменів, один з яких - особисто від пана президента зі словами біблійного псалма: "И боль моя всегда передо мной. - Пс., 38, 18" Президент Государства Израиль Моше Кацав". Надпис на пам'ятному камені викарбовано двома мовами: івритом (мовою держави Ізраїль) і російською (мовою національної меншини України). Проте нема надписів рідною мовою загиблих у цих ярах співвітчизників Шолом-Алейхема - мовою ідиш, а також і мовою держави України. (У лютому пам'ятний камінь був розтрощений невідомими варварами і тепер, вмурований у сходи Менори, став ніби символом багатьох трагічних історичних і культурних явищ).
У виступі пана президента фактично знайшли своє відображення ті традиції досліджень і інтерпретації Голокосту, про які йшлося вище. Сучасний світ, що стоїть перед загрозами нових планетарних катастроф, надто після 11 вересня, потребує ширших за етноцентричні політичних інтерпретацій, а також нових значних зусиль до неупереджених міжнаціональних і міжнародних діалогів. "Білі плями" досі нерозкритих фактів історії та пропагандистські міфологеми з нашаруваннями фальсифікацій сприяють створенню навколо Бабиного Яру атмосфери міжетнічних, міжнаціональних, нарешті, міжконфесійних упередженостей і передсудів. Мовчазна упередженість і підозрілість різних національних та релігійних громад, час від часу збуджувана чутками про активність "етнічних конкурентів" по історичній пам'яті, а також чутками про можливі загрози власним національним чи релігійним символам може бути знята, чи, принаймні, послаблена. Для цього необхідний відкритий громадський діалог навколо цих проблем. Учасниками такого діалогу мали б стати представники різних національних товариств та громадських організацій, органів державної влади, а також представники священицьких кіл іудейської громади та християнської церкви.
Бабин Яр та прилеглий міський простір навколо нього є тією історичною і навіть вельми знаковою місцевістю, де нині відкриваються забуті, закриті раніше сторінки трагічної і героїчної історії українського народу. Так, до Бабиного Яру безпосередньо прилягають вулиці, названі іменами талановитої української поетеси та активної громадської діячки, члена Організації Українських Націоналістів Олени Теліги, розстріляної у Яру разом з її політичними побратимами у лютому 1942 р., та Олега Ольжича, її видатного товариша по роботі і боротьбі у лавах ОУН, закатованого фашистами у німецькому концтаборі Саксенгаузен у 1944 р.
Потребу у маніфестації своєї етнічної пам'яті, права на повагу до минулого, трагічних і героїчних жертв, потребу в етнічній мобілізації високою мірою відчувають усі зганьблені десятиліттями і століттями тоталітарної та імперської зневаги етнічні спільноти. Важливим культурним символом ця місцевість є зокрема для народу рома.
Напередодні відзначення 60-річчя трагедії у Бабиному Яру було досить повідомлень в українських засобах масової інформації, що сприяли нагнітанню міжетнічної напруженості. Так, суперечливою бу ла інформація про плани створення, за підтримки Американського розподільчого комітету "Джойнт", пам'ятного музею. Нарешті, несподіванкою для широкої громадськості, у тому числі і для різних єврейських громадських організацій, стало рішення про побудову тут великого общинного центру. Проблемою, що набирає ознак громадського конфлікту, є ситуація навколо спорудження тут пам'ятної християнської каплиці. 1997 р., за підтримки Президента України і голови Київської міської держадміністрації, був розроблений її архітектурний проект, що пройшов державну і широку громадську апробацію і був схвалений. Проте й досі-- ні каплиці, а ні відкритої інформації про її долю.
Підкреслимо: усі ці проблеми набувають конфліктного характеру передусім тому, що вони є закритими для громадськості, вирішуються кулуарно, хоча й мають загальноукраїнське значення. Відкритий постійний міжетнічний і міжконфесійний діалог є нормою громадянського суспільства у країнах розвинутої демократії. Так має бути і в Україні.

Тетяна КЛИНЧЕНКО
кандидат історичних наук,
науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Газета "Форум нацiй"
Листопад 2002 р.