БАБИН ЯР
Історична довідка

Бабин Яр - урочище в Шевченківському районі - один із найбільших на території Києва ярів (довжина близько 2,5 км, глибина близько 50 м), що розташований на території від сучасної вул. Дорогожицької до Куренівки (вул. Фрунзе). Так історично склалося, що Бабин Яр в Україні і в світі значить набагато більше, чим топографічна назва. Він є одним із трагічних місць масового геноциду часів Другої світової війни. Саме ця київська околиця стала символом початку єврейського Голокосту в Європі, містом перших масових розстрілів євреїв, хоч хвиля розстрілів докотилася до Києва від західних кордонів.
Бабин Яр є частиною системи ярів на північному заході Києва, що утворилася внаслідок ерозії, починаючи з раннього четвертинного періоду. Основу місцевості складають строкаті глини, на які в льодовиковий період осідали суглинки й піски. У період Київської Русі Бабин Яр і прилеглий до нього Реп'яхів Яр (верхів'я поблизу вул. Мельникова, гирлова частина виходить у правобережну заплаву Дніпра паралельно Бабиному Яру, на дні протікає струмок Реп'яхів Яр, що є припливом струмка Бабин Яр), були природним захисним кордоном стародавнього Києва. Тут неодноразово виникали сутички між захисниками міста і тими, хто намагався оволодіти ним із північного заходу. Про такі конфлікти згадують літописи за 1146, 1150, 1169-1171 роки. На високій горі, там, де Бабин Яр виходив у долину Дніпра, Всеволод Ольгович близько 1140 року заснував Кирилівський монастир і побудував у ньому кам'яну церкву. Від церкви, монастиря й однойменної вулиці (тепер вул. Фрунзе) систему ярів, до якої належить і Бабин Яр, часто називають Кирилівськими ярами.
Сама назва "Бабин Яр" з'явилася в XV ст. Перша згадка - 1401 рік, коли власниця цієї землі жінка (баба-шинкарка) продала її Домініканському монастирю.
Уздовж мису між Бабиним і Реп'яховим Ярами в Кирилівському гаї поступово формувався Кирилівський православний цвинтар. З іншої його сторони в 1892-1894 р. почав формуватися Лук'янівський єврейський цвинтар - в кінці парного боку сучасної вулиці Мельникова.
На території єврейського кладовища знаходився конторський будиночок, що зберігся дотепер (вул. Мельникова, 44). На західному кордоні єврейського кладовища, у безпосередній близькості від Бабиного Яру, було відведено невеличкі ділянки для караїмського і мусульманського кладовищ.
На непарному боці вул. Мельникова теж влаштовується кладовище, де ховали військовослужбовців з найближчих таборів (нині військове кладовище). На вул. Дорогожицькій ще з 1878 р. існувало Лук'янівське православне кладовище (нині заповідник-некрополь).
Величезну територію між Лук'янівським кладовищем, Сирцем, верхів'ями Бабиного Яру і вул. Дегтярівською 1869 р. було відведено під літні військові табори. Тут споруджено легкі житлові будівлі, дерев'яну церкву, обладнані плаци, стрільбища, навчальне поле.
До війни Сирецькі табори залишались у користуванні військових, тут розташовувалися бронетанкові частини. На розгалуженні сучасних вулиць Мельникова і Дорогожицької існувало ремонтне господарство для обслуговування цих частин, від якого залишилися окремі корпуси сучасного мотозаводу і колишні гаражі.

За переписом населення 1939 р. у Києві проживало 846,7 тисячі мешканців, серед яких 25,5% становили євреї. Понад 200 тисяч було призвано до лав Червоної Армії, 325 тисяч - евакуйовані на захід інженери, робочі, службовці, відповідальні працівники державних і партійних органів, представники науки, мистецтва й члени їхніх сімей, а також сім'ї працівників НКВС і керівного складу Червоної Армії.

19 вересня 1941 р., у полудень, у Київ увійшли війська 6-ї німецької армії під командуванням генерал-фельдмаршала фон Рейхенау, які впродовж 73 днів намагалися захопити місто. Вже у перші дні окупації міста нацисти розпочали розстріл євреїв.
26 вересня відбулося засідання, на якому обговорювалися заходи щодо ліквідації єврейського населення міста. Надуманим був і "привід". За нього використали вибухи й пожежі в центрі міста, від яких постраждало три кілометри найкращих вулиць (940 споруд), в тому числі весь Хрещатик. Цю ситуацію відтворено в документі "Оперативне донесення по СРСР" № 97, адресованому в Берлін начальнику поліції й служби безпеки 28 вересня 1941 р.:"…Пожежі відбувалися в центрі міста. Постраждали дуже цінні споруди. Майже до цього часу боротьба з вогнем практично не дала результатів. …Вибухи тривають. Виникають пожежі. …Неодноразово зазначалося, що вибухи відбуваються під час захвату будинку. Доведено, що провідна роль у цьому належить євреям. Тут проживає близько 150 000 євреїв. До цієї хвилини не було можливості перевірити цю цифру. Під час першої акції проведено 1600 арештів; вжито заходи для уточнення кількості єврейського населення в цілому. Підготовлено план ліквідації щонайменше 50 000 євреїв. Німецька армія підтримує накреслені плани і намагається їх якнайшвидше здійснити".
Не було б вибухів і пожеж, знайшовся б інший привід для винищення київських євреїв - їхню долю було вирішено самою програмою нацистського "ендльозунга" (остаточного розв'язання). Для втаємничення акції айнзацкоманди й зондеркоманди отримували наказ про операції з винищення "ворогів рейха" в усній формі. Цю акцію доручили зондеркоманді 4-а під командуванням штандартенфюрера П.Блобеля, підсиленій 45-м (під командуванням майора поліції Бессера) і 303-м (під командуванням майора поліції Ганнібала) поліційними батальйонами й загоном української поліції під командуванням А.Кабайди. 28 вересня 1941 г. по місту було розклеєно оголошення трьома мовами - російською, українською і німецькою - без дати й підпису. Їх було надруковано у друкарні 6-ї німецької армії. "Наказується всім жидам міста Києва й околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища)". Існує думка, що день 29 вересня було обрано не випадково, саме на цей день припадало свято Йом Кіпур (Судний день) - згідно з єврейською традицією день посту, покаяння й відпущення гріхів.
Вранці 29 вересня тисячі євреїв потяглися в зазначене у наказі місце. Цього дня до настання темряви німці встигли розстріляти тільки дві третини з тих, хто прийшов, близько 22 тисяч. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на Дорогожицькій, а наступного дня, 30 вересня, розстріляли. Потім німецькі сапери підірвали схили яру, щоб засипати тіла і примусити військовополонених зрівняти дно яру. За два дні 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 мирних жителів Києва, переважно євреїв, про що керівництво зондеркоманди у донесенні № 101 від 2 жовтня 1941 р. доповіло в Берлін. Цей жахливий злочин, здійснений вперше у такому масштабі, став своєрідним символом трагедії мирного населення під час війни.
Тоді ж, починаючи з 29 вересня, розстріляли і близько трьох тисяч військовополонених і мирних жителів єврейської національності, які, за словами колишнього в'язня Л.К.Островського, знаходились у спеціальному відділі при таборі на вул. Керосинній (нині - вул. Шолуденко). Їх вивозили машинами до Бабиного Яру і там розстрілювали. Розстрілювали тих, хто намагався переховуватись, кого знайшли, кого виказали. Заохочення за виказаного єврея становило 1 кг жирів і 1 кг борошна. Розстріляли і 800 пацієнтів психоневрологічної лікарні ім. Павлова - 14 жовтня 1941 р. - 308 пацієнтів-євреїв, 7 січня, 27 березня і 17 жовтня 1942 р. - усіх інших. Їхні тіла поховано в Бабиному Яру.
Київ став першим містом, цілком "очищеним від євреїв". За переписом населення, проведеним Київською міською управою, на 1 квітня 1942 р. у місті проживало 352 139 осіб, із них українців - 281 611, росіян - 50 263, поляків - 7874, євреїв - 20. Бабин Яр як місце масових страт проіснував день у день рівно два роки - з 20 вересня 1941 р. до 29 вересня 1942 р., він перетворився на величезну братську могилу, де загинуло понад 100 тисяч осіб - євреї, цигани, моряки Дніпровського загону Пінської військової флотилії, військовополонені, партизани, підпільники, гравці київської футбольної команди "Динамо", активісти ОУН, заручники, тобто всі ті, кого вважали "ворогом третього рейху".
У серпні 1943 р., коли фронт наближався до Дніпра, окупанти приступили до винищення слідів масових розстрілів у Бабиному Яру. Спеціальна зондеркоманда 1005 А під командуванням того ж штандартенфюрера П.Блобеля (за вироком міжнародного Нюрнберзького трибуналу воєнного злочин ця П.Блобеля було страчено 1951 р. у в'язниці Лансберг), викопуванню й спаленню трупів розстріляних ними людей, це примусили зробити в'язнів Сирецького концтабору. В'язні працювали в кайданах, поводилися з ними вкрай жорстоко. Жили в'язні в землянках, безпосередньо в Бабиному Яру. Відчайдушну спробу втечі зробив військовополонений Федір Завертанний. Звільнившись від кайданів, він зумів утекти. За це німці розстріляли дванадцять в'язнів та есесівця з охорони, який спостерігав за групою, де був утікач. 28 вересня 1943 р. в'язні склали останню піч для спалення тіл, вони розуміли, що споруджують її для себе і вночі здійснили спробу втечі. З 326 в'язнів живими залишилося лише 15.
За два роки окупації Києва загинуло понад 200 тисяч осіб, з них 100 тисяч у Бабиному Яру. В листопаді 1943 р. одразу після визволення, в місті нараховувалося близько 180 тисяч жителів.

У перші роки після звільнення Києва Бабин Яр зовні не змінювався. Місцеві жителі знаходили обгорілі кістки, речі, золу. Тоді ж було поставлене питання про увічнення пам'яті загиблих.
13 березня 1945 р. Раднарком і ЦК Компартії України прийняли постанову № 378 "Про спорудження монументального пам'ятника на території Бабиного Яру". Проте, цей план не було реалізовано.
1951 р. за рішенням міськвиконкому було розпочато роботи на глиняних кар'єрах Петровських цегельних заводів. Непридатну для виробництва породу змішували з водою і по трубах відводили в Бабин Яр. Щоб уникнути сповзання намивного ґрунту, спорудили дамби, а для стоку води - колодязі і відвідні канали. Рельєф місцевості поступово змінювався.
У 1950-х роках з'явилася пропозиція засипати Бабин Яр та побудувати там стадіон і парк з атракціонами. У відповідь письменник Віктор Некрасов виступив 1959 р. у "Литературной газете" із закликом не допустити знущання над пам'яттю жертв і побудувати пам'ятник загиблим, а не стадіон із парком. Але територію почали замивати, що й призвело до нової трагедії.
13 березня 1961 р. рідка пульпа прорвала захисну дамбу, і величезна лавина багнюки рвонула на Куренівку, руйнуючи все на своєму шляху, було винищено багато будинків, депо ім. Красіна, але найстрашніше - загинули люди.
Бажання перетворити Бабин Яр на зону відпочинку й розваг призвело до нових руйнувань і жертв. Знову громадськість поставила питання про необхідність будівництва пам'ятника. У вересні 1961 р. поет Євгеній Євтушенко опублікував у "Литературной газете" свій вірш "Бабий Яр", який починався словами "Над Бабьим Яром памятников нет..."
І ось чергова вказівка зверху: оголосити конкурс на проект пам'ятника до 25-й річниці трагедії. Розгляд проектів призначили на вересень 1965 р. з розрахунком, щоб наступного року пам'ятник було побудовано.
Хоч конкурс і був закритим, свої проекти подали багато архітекторів. Деякі запропонували два, і навіть три проекти. Цікавими, на думку громадськості, були меморіали, запропоновані відомими київськими архітекторами Й.Каракісом і А.Мелецьким. Вражаючим був і проект пам'ятника, запропонований скульптором А.Рибачук і архітектором В.Мельниченко, під назвою "Коли руйнується світ".
Пам'ятника на місці загибелі десятків тисяч киян до 25-й річниці трагедії так і не збудували. Незабаром між вулицями Дорогожицькою і Мельникова з'явився камінь із написом: "Тут буде споруджений пам'ятник радянським людям - жертвам злочинів фашистів у період тимчасової окупації м. Києва в 1941-1943 р."
2 липня 1976 р., до 35-й річниці трагедії, у верхів'ях Бабиного Яру біля вулиці Дорогожицької було відкрито пам'ятник із написом "Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру". Довгий час він був єдиним нагадуванням про трагедію Бабиного Яру.
29 вересня 1991 р., до 50-річчя трагічних подій, було відкрито пам'ятний знак. Він являє собою бронзове зображення Менори (архітектор Ю.Паскевич, інженер Б.Гідлер, художники Я.Левич, О.Левич). Тоді ж на пам'ятнику 1976 р. додатково встановили таблички російською мовою та мовою ідиш. Біля пам'ятника поставили дерев'яний хрест на вшанування пам'яті активістів ОУН, розстріляних нацистами.
Пам'ятні знаки, що відображають різні сторінки трагедії Бабиного Яру, встановлено на розі вулиць Дорогожицької та Шамрила - в'язням Сирецького концтабору, на вулиці Грекова, 22-а - київським футболістам, на території Кирилівської лікарні - хворим, розстріляним у 1941-1942 рр. 2000 р. неподалік від Менори було встановлено хрест із написом: "На цьому місці 6 листопада 1941 р. були розстріляні священнослужителі архімандрит Олександр Вишняков і протоієрей Павло за заклик до захисту Вітчизни від фашистів".
30 вересня 2001 р. на території Бабиного Яру встановлено пам'ятний знак дітям, розстріляним у Бабиному Яру (скульптор В.Медведєв, архітектори Р.Кухаренко і Ю.Мельничук). 30 вересня 2001 р. на розі вулиць Оранжерейної та Мельникова було встановлено камінь із написом: "Тут буде збудовано єврейський общинно-культурний центр "Спадщина".

Анатолій Подольський
директор Українського центру вивчення історії Голокосту
Тетяна Євстаф'єва
зав. відділу "Бабин Яр" Музею історії міста Києва

Газета "Форум нацiй" № 3(10) - березень 2003 р.